Незавершений вірш про кохання

* * *
Як тільки сонце до повік
Приклало промені грайливо,
Розплющив їх я неквапливо,
І сон кудись від мене втік.

В ту мить усе би я віддав,
Щоб сон назад свій повернути
Й навіки в ньому потонути.
Та в глибині душі я знав:

Туди нікому із людей
Назад дороги вже немає.
І серце швидкість набирає,
Так прагне вирватись з грудей.

Закривши очі, я хотів
Зі сну деталі відтворити,
Хоч знов його вже й не прожити.
Я це чудово розумів.


* * *
І я згадав, як там зустрів
Її – таку прекрасну й милу.
Й відчувши неймовірну силу,
До неї тихо підлетів.

І все так легко уві сні,
Усе можливо, все під силу:
Піймати посмішку щасливу,
Й радіти чарівній весні,

Що нас звела. Хоча це й сон,
Я завжди буду пам'ятати
Як руку міг її тримати,
І як мене взяли в полон

Ті карі очі й губи ті,
В широкій посмішці які,
Мов чари сильні та п'янкі
Дарують щастя у житті.

І ось вона додому йде,
Її там хтось давно чекає.
А я за нею – проводжаю,
Щоб знати де вона живе.

Аж раптом все кудись пливе.
Все наче в темряву сховалось,
І в ту ж мить знову показалось:
Усе змінилось на нове.

Пустинну вулицю змінив
Привітний затишок у домі.
А речі всі такі знайомі,
Неначе я тут завжди жив.

І тут з кімнати з усіх ніг
Прибігла дівчинка гарненька –
Матусі копія маленька.
Не дала перейти поріг.

Мене наповнило тепло,
А серцю в грудях місця мало.
Дитя матусю обійняло
Й прим’яту квіточку дало.

А я за цим спостерігав.
Й так мило все це виглядало,
Мов рідним все відразу стало.
Я ж їх усе життя шукав.

* * *
Та як би сильно не хотів,
Мій сон на цьому перервався.
Я з ними ще й не попрощався –
За мить у ліжку вже сидів.

В думках здійнялася гроза,
Усе навколо помарніло,
В очах спочатку потемніло,
А потім потекла сльоза.

Мені так пусто стало там,
Душа крізь землю провалилась,
На серці рана поселилась.
Без них я знову буду сам.