…Колись, ще у надії на кохання,
Вогонь отой роздмухавши в долонях,
Ти сам казав, що, мабуть, не судилось
Нам бути разом подихом останнім.
Сповідавшись небесним акварелям,
Не зваживши нарівно «за» і «проти»,
Ти просто так зірвавши ніжну квітку,
Розвіяв пелюстки її у скелях.
І жодна з них не принесла бажання,
Лише нещастя в погляді прозорім
До самозречення заради тебе
І лезо гостре на краю мовчання...
Шліфований очікуванням гравій
Урешті перетертий як не в порох,
Сипне межи очі страшні питання
І виступить сльозою в чорній лаві,
Зіниць, що полохливі, що – в чеканні…
І мружаться, щоб не засліпнуть зовсім…
А кава, ніби сирівець в окропі…
Не знає, звісно, що таке – кохання…
А ти? Що – ти, спокуснику безтактний?
Чи пригадаєш завтра мить до щастя,
Що перейшла всі береги рікою
І залишилась як сумний постфактум?
Напевно, знайдуться й на це причини
Вогонь в душі залити очевидний,
Щоб пити – утопитися у щасті…
Лелітку залишивши для почину,
Втім, може й почуттів палких жадання?
Чи відліку нового у стосунках,
Які колись, роздмухавши в долонях,
Приніс як фотокартку на прощання…
Немає коментарів:
Дописати коментар